Образование за рубежом

PlayPhrase.me - Учи английский

1.1. Екологізація інноваційної політики розвитку

Екологізація інноваційної політики розвитку

Стан України на час здобуття незалежності був особливим. Загальна площа її складала менш 3 відсотків території колишнього Радянського Союзу, проте, на ній була зосереджена чверть усього промислового потенціалу, а це означає, що на Україну припадало близько 25 відсотків забруднення навколишнього середовища.

У 1991 році на одиницю продукції витрачалося в кілька разів більше сировини й енергії, ніж у розвитих країнах. Розвиток енергетичного комплексу орієнтувався переважно на використання природних ресурсів, що не відновлюються. Структуру енергетики України по встановлених потужностях складали 69 відсотків теплоелектростанцій, 27 відсотків атомних електростанцій і 4 відсотки гідроелектростанцій.

Приріст національного доходу супроводжувався усе більш відчутним збільшенням використовуваних у виробництві природних ресурсів і стійким зростанням відходів. За оцінками експертів Світового банку, в Україні споживання енергії на одиницю національного продукту було в 8 – 10 разів вище, ніж у країнах Європейського союзу.

Диспропорції в розміщенні продуктивних сил, що мали місце протягом тривалого часу, призвели до того, що територія України по техногенному навантаженню на природне середовище в 4 – 5 разів перевищувала аналогічний показник розвитих країн. При цьому розораність земель досягла 80-ти відсотків щодо площ сільгоспугідь і 57 відсотків щодо загальної площі суші, а обсяг води, що використовувався в технологічних процесах, у 2 – 5, а на деяких підприємствах – у 10 – 13 разів перевищував рівень використання в порівнянні із сучасними технологіями.

В умовах панування централізованої командно-адміністративної системи економіка України формувалася без належної оцінки екологічного стану окремих регіонів. І як наслідок - виникли регіональні центри з надмірною концентрацією промислових виробництв, що характеризуються підвищеним забрудненням навколишнього середовища й інтенсивним використанням природних ресурсів. Розвиток промислово-територіальних структур відбувався без обліку господарської ємності біосфери, що потім і привело до утворення в деяких регіонах України надзвичайно могутніх концентраторів техногенного тиску. Одним з таких став Донецько-Придніпровський промисловий комплекс, що зайняв одне з перших місць по забрудненню в Європі.

Криза в аграрному секторі була викликана, насамперед, руйнуванням вікового укладу господарювання на землі, створенням великих агропромислових комплексів. Політика надмірної централізації і гигантоманії в керуванні сільським господарством призвела до проблем, властивих промисловості і містам. У результаті – сворення величезних тваринницьких комплексів на 25 – 100 тис. голів великої рогатої худоби або свиней формувалися найбільші джерела забруднення навколишнього середовища в сільській місцевості. Комплекс, де утримувалося 100 тис. свиней, по забрудненню дорівнював забрудненню міста в 400 тис. жителів.

Трагедією в історії українського народу стала Чорнобильська аварія, найбільша екологічна катастрофа техногенного походження, що стала вагомим компонентом глобальної екологічної кризи. З понад двох тисяч населених пунктів, розташованих у радіаційно-забрудненій зоні, було переселено більш 200 тис. чоловік.

Практично Україна залишилася на самоті у вирішенні Чорнобильської проблеми. У той час вона одержала багато обіцянок допомоги, але велика частина з них практично так і залишилися не виконаними. На сьогодні склалася нова чорнобильська загроза – загроза наслідків закриття ЧАЕС без необхідного фінансового забезпечення безпечного функціонування об’єктів і територій.

Україна була і залишається одним з найменш водно-забезпечених регіонів Європи. Дефіцит водних ресурсів покривається частково за рахунок транзитного річкового стоку, каналів і водостоків. Створення великих водоймищ на Дніпрі з метою забезпеченняелектроенергією і водою промислових центрів Криворіжжя і Донбасу, а також зрошення сільгоспугідь Причорномор’я і Криму себе не виправдало і призвело до негативних екологічних наслідків. Було затоплено і виведене із сільськогосподарського обороту понад 500 тис. гектарів родючих земель; майже 100 тис. гектарів прилеглих до водоймищ земель виявилися в зоні підтоплення, а виробництво електроенергії гідроелектростанціями дніпровського каскаду складало менш 4 відсотків загальнодержавного обсягу. Масовими стали явища “цвітіння” води і руйнування берегів.

Стан екосистем Чорного й Азовського морів є передкризовим саме через забруднення акваторій промисловими і комунальними стоками з “гарячих точок” прибережної зони і забрудненого стоку таких рік як Дунай, Дніпро, Дністер, Південний Буг і Дон.

Дотепер не вирішені трансграничні проблеми міжнародного рівня, що стосуються забруднення річковим стоком Дунаю північно-західного шельфу Чорного моря і забруднення Дніпра з території Росії і Бєларусі. Унаслідок міграції забруднюючих речовин з району придунайського шельфу, обумовленої природними факторами, 50 відсотків наявного забруднення Дунаю потрапляє в українську виняткову (морську) економічну зону, сприяючи зниженню тим самим біопродуктивності в місцях вилову основних промислових видів риб.

Смертельна загроза нависла над значною кількістю видів фауни і флори України, особливо в районах інтенсивної господарської діяльності. Ще в 1991 році відзначалося, що для збереження тільки 50 відсотків видів тварин потрібно було залишити 10 відсотків території держави заповідною. У той час площу всіх заповідних об’єктів в Україні складала лише 2,1 відсотки (1 млн. 211 тис. гектарів), а в деяких регіонах – 0,5 відсотка необхідного оптимального показника 15 відсотків. Стан справ із заповідниками, успадкований Україною, не забезпечував збереження генофонду рослин і тварин.

У період радянської влади щорічно економіка України споживала 1,3 – 1,5 млрд. тонн сировинних матеріалів. Значна їхня частина поверталася в навколишнє середовище у виді відходів. У 1991 році в Україні було накопичено 17 млрд. тонн відходів на території площею в 53 тис. гектарів. Більшість відходів акумулювалося в Дніпропетровськом і Донецьком регіонах, ступінь повторного використання відходів була дуже низьким. Не вирішувалися проблеми переробки з токсичних відходів, яких було накопичено в Донецькій області 2,7 млн. тонн, у Дніпропетровській – 3,2 млн. тонн, у Кіровоградській – 1,3 млн. тонн і в Миколаївській – 1,7 млн. тонн.

Таким чином, екологічні наслідки тоталітарного господарювання на території сучасної України можна охарактеризувати як надзвичайні і як такі, що створюють системні і складні проблеми на шляху до стійкого розвитку. Практично майже всі екологічні складові потенціалу стійкого розвитку – земля, вода, ліси, сільгоспугіддя, надра – відчули значний антропогенний вплив. Для таких умов повинна бути і відповідна екологічна політика, з домінантою відтворення природного потенціалу, екологічного оздоровлення водних басейнів і законодавчого підпорядкування цьому господарської, комерційної й інвестиційної діяльності.

Україна належить до країн з високим науковим потенціалом. Це насамперед визнані у світі наукові школи, вагомі, а нерідко й унікальні досягнення в багатьох сферах – розробці нових матеріалів, біотехнологій, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванню, інформатиці, телекомунікаціях і зв’язку.

Інноваційна політика держави визначена в Законі України “Про інноваційну діяльність”, Посланні Президента України Верховній Раді України “Європейський вибір: концептуальні основи стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002 – 2011 року” і в проекті Національної доктрини інноваційного розвитку і модернізації економіки України. На жаль, екологічні аспекти не набули в цих документах пріоритетного значення. У більшій мері вони враховані в Посланні Президента України Верховній Раді України.

Разом з тим необхідно відзначити, що охорона навколишнього середовища, екологічно чиста енергетика і ресурсозберігаючі технології визнані одними з пріоритетних напрямків розвитку науки і технологій у системі Національної академії наук України.

Сьогодні потрібне розширення екологічних пріоритетів у напрямках інноваційної політики: вкладення інновацій в екологічне оздоровлення і відродження природного потенціалу; розвиток інноваційного екологічного підприємництва, створення екосоціотехнопарків; постійне удосконалювання систем екологічного керування; формування еколого-інноваційного потенціалу регіонів і відповідних інноваційних інфраструктур.